audience statistics Konkretyka

Since the beginning of the war, more than 2000 civilians have been killed by Russian missiles, according to official data. Help us protect Ukrainians from missiles - provide max military assisstance to Ukraine #Ukraine. #StandWithUkraine

Приватні суди, які «риночок не зарішав». Інститути приватного порядку. Як я вже згадував, приклади інститутів приватного порядку (приватні суди, гільдійні союзи, інститути репутації тощо) часто використовуються для протиставлення інститутам державного порядку (суди, правові режими, бюрократія). Тому, в цьому пості я розгляну приклад Шампанських ярмарок з їхніми приватними судами, які були відомим прикладом в стилі «риночок все порішає». Міф про приватні суди Шампані. Загалом, ярмаркам Шампані в нашій шкільній програмі історії майже не приділяється часу. Хоча саме цей регіон до анексії Францією був центром європейської торгівлі. Успіх Шампані пояснюють, як зазначає професорка Огілві, двома теоріями, але я зупинюсь лише на одній, яка повязувала його з приватними судами. Принцип функціонування системи в Шампані був досить простий і чимось схожий на Магрібських купців. Зокрема, тут також був свого роду інститут репутації, який працював на купця, який дотримувався правил чесної гри. Перед укладанням угоди купець міг поцікавитись через приватного суддю даними про свого потенційного партнера: «Повідомляючи про репутаційний статус торговців на вимогу, приватні судді дозволяли купцям бойкотувати тих, хто раніше не виконував контракти. Приватні судді також накладали штрафи за неправомірну поведінку, які купці добровільно сплачували, оскільки несплата означала втрату всіх можливостей торгувати на Шампанських ярмарках в майбутньому. Інституційні механізми, що поєднували в собі приватних суддів та репутацію окремих купців, створювали стимули для всіх торговців виконувати договірні зобов’язання, навіть попри те, що державний примус був відсутній, а повторні контакти між торговельними партнерами були рідкістю.» Однак, в реальності, як і з Магрібськими купцями, вся красива теорія руйнується об якість даних. Зокрема, при детальному дослідженні історики економіки не знаходять підтверджень в існуванні приватних судів, а лише інститути публічного порядку, себто державні суди: «Одним із компонентів цих правових інститутів державного порядку був спеціальний ярмарковий суд, який діяв протягом усього ярмарку. Ярмаркові старости, які вирішували справи в цьому суді, були князівськими чиновниками, а не приватними суддями. Але існувало також кілька інших рівнів князівської системи правосуддя, які іноземні купці використовували для забезпечення виконання своїх комерційних контрактів: вищий трибунал графа Шампані як князя, суди графських приставів та суди окружних провізорів (перелік досліджень). Крім того, у містах, де проводилися ярмарки, діяли власні муніципальні суди, що також приваблювало міжнародних купців. Місцеві абатства також мали право керувати судами на ярмарках, та іноземні купці активно користувалися цими абатськими судами (Bautier, 1953; Terrasse, 2005). Юрисдикція різних судових трибуналів, які гарантували права власності та виконання контрактів на Шампанських ярмарках, походила не від купців, які використовували ярмарки, а від органів державної влади, оскільки навіть муніципальні та абатські суди діяли в рамках делегованої юрисдикції, наданої правителями Шампані. Крім того, в жодному зі збережених документів, що стосуються Шампанських ярмарків, немає свідчень того, що якийсь із цих трибуналів застосовував приватний, створений купцями, кодекс права» Від себе зазначу, що є багато інститутів, які вирішують спори між сторонами поза інститутами державного порядку. Приклад Шампані просто занадто популярний і, як ми бачимо, хибний. Тим не менш, приватні способи вирішення спорів існують через третейські суди (є ще єврейська община, але там в основі релігійний інститут). Вони здатні сильно розвантажити судову систему і, більше того, навіть покращити якість рішень. В кінці хочеться зазначити, що реформа інститутів публічного порядку є вкрай важливими для успіху України, тому підтримуйте судову реформу та вцілому очищення політичних інститутів від людей, які не мають громадянських чеснот. Конкретика | Patreon | Блог

Інститути приватного та публічного порядку. Книга Авнера Грейфа («Інститути: шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі»), в якій економічний історик розглядав учасників середньовічної торгівлі, а саме магрібських купців, які виступають прикладом успішного інституту приватного порядку. Саме цей інститут часто використовують маргінальні течії для противаги інститутам публічного порядку, ледве не спростовуючи необхідність існування держави. Що за інститути приватного та публічного порядку? Кембріджська професорка Огіліві в своєму дослідженні наводить визначення: «Інститути приватного порядку – це інститути, сформовані шляхом добровільних колективних дій приватних агентів без будь-якої участі органів державної влади. Інститути публічного порядку, навпаки, пов’язані з офіційною публічною владою суспільства – державою, місцевими органами влади, бюрократією, правовими системами, правителями, судами та парламентами (Katz, 1996, 2000). Кілька прикладів, які, очевидно, підтверджують думку про те, що інститути приватного порядку мають успішний досвід функціонування ринків, набули статусу стилізованих фактів». Поясню, що стилізовані факти, це ті, які можна назвати доведеними, або свого роду «законами» (до слова, трактовки «економічні закони», як правило економісти уникають). Для прикладу, можна згадати «6 факторів Калдора» (макроекономічних тенденцій), які покликані пояснити, як зростають економіки. Відповідно, аргумент, що інститути приватного порядку успішно функціонують з древності вважався доведеним і цілком валідним. Поза наукових дискусій його перебільшували і зводили до того, що впринципі держава як така не потрібна. Нагадаю, що інститут магрібських купців (єврейські купці ІХ-ХІІ ст.), був сформований для того, аби забезпечити виконання контрактів. Тобто, буквально купці намагались захиститись від «кидка» контрагентів. Ними була сформувана коаліція купців на основі родинної та релігійної приналежності. При цьому, аби запобігти нечесним діям когось з коаліції, вони використовували колективні рішення або свого роду принцип «атака на одного - атака на всіх». Якщо один з контрагентів кинув їхнього купця, всі інші відмовлялись з ним працювати - по суті, працював інститут репутації. Таким чином, той, хто не виконав контракт, відрізався від мережі цих купців, а так як вони ледве не контролювали всю торгівлю в арабському середземномор'ї, то це дорівнювало смерті бізнесу. Однак, професорка та ряд інших дослідників звернули увагу, що описані мною факти, хзасновані на сумнівній якості даних: «Часто як доказ існування коаліції торговців Магрибу наводять п’ять випадків з листів з Генізи (Greif, 1989, 1993, 2012). Едвардс та Огілві (2012a) повторно проаналізували ці випадки та виявили, що жоден з них не підтверджує існування коаліції, і в жодному з них колектив торговців Магрибу не наклав багатосторонні санкції на будь-яку опортуністичну договірну сторону. Голдберг (2012b,c) провів кількісний та якісний аналіз сотень комерційних документів Генізи та не знайшов “жодного випадку, коли окрема особа зазнала б остракізму навіть після того, як звинувачення в серйозних порушеннях поширилося в ділових колах” (Goldberg, 2012b, p. 151). Хоча існують певні свідчення того, що торговці Магрибу використовували репутаційні санкції, вони передбачали обмежену передачу інформації, насамперед у місця та особам, безпосередньо пов’язаним з конфліктними сторонами. Дослідження бізнесменів у багатьох країнах, включаючи сучасні, показують, що репутаційні санкції, подібні до тих, що спостерігалися серед торговців Магрибу, використовуються як доповнення до юридичних санкцій (…).» Більше цікавого в дослідженні професорки Огілві, яке тепер можна прочитати українською. Наступна частина перекладу буде опублікована найближчим часом. Конкретика | Patreon | Блог

FATF може внести РФ в чорний список. Кінець московської торгівлі. Завдяки розвиненій міжнародній інституційній системі, яка, до слова, заснована на базі публічного, себто, державного порядку у цивілізованих країн є ще можливості зробити життя московитам складнішим. Пропоную розглянути цікаву новину, яка прийшла вчора. Минулого року найбільш очікуваними санкціями було повне торгове блокування РФ, аби не тільки знищити їхні можливості для продовження війни, але й простимулювати населення до дій. Нагадаю, що московити повставали лише тоді, коли в холодильнику не було ковбаси. Чим займається FATF і чим він такий небезпечний для Московії? Це міжурядовий орган (37 країн, США, ЄС, Японія, КНР), який займається боротьбою з відмиванням грошей. Він вже просуває стандарти для боротьби з брудними грошима та може накладати санкцій на країни, які не слідують встановленим правилам. Принцип досить простий: якщо ти порушуєш їхні норми, то ти будеш заблокований. Режими покарання є включення до чорного (КНДР, Іран) або сірого (ОАЕ і ін.) списоку. В чорному, транзакції, в яких фігурує контрагент країни зі списку, приписує банкам не проводити транзакції або ставити на паузу до вияснення його статусу (терористи чи ні), що може тривати роками. В сірому списку - транзакції з такими контрагентами проходять лише більш ретельнішу оцінку ризикованості. Однак, РФ вже давно знаходиться на межі сірого списку, тому вплив від включення у цей список буде мінімальним. Чим на практиці включення до чорного списку є небезпечним для московитів? Якщо хтось памʼятає, то економіст Тома Пікетті, минулого року пропонував інший підхід до санкцій, про який я писав в пості: Ще до початку російської агресії, Пікетті звертав увагу на те, що Заходу варто перенести фокус санкцій на росіян з активами від 10 млн., а згодом і від 2 млн. дол. Таким чином, санкції зачіпали б саме той прошарок людей, що безпосередньо мають важелі впливу на російську еліту. Тепер, у разі попадання в чорний список, будь-яка транзакція, у тому числі, дітям чи родичам з РФ чи навпаки призведе до її заморозки. Їх почнуть буквально перевіряти на причетність до тероризму чи відмивання грошей. При цьому, комплаєнсу банків простіше буде закрити рахунок людині чи компанії з російським паспортом (до слова цей процес давно триває) або заблокувати транзакцію ніж розбиратись. Зазначу, що для проведення такої транзакції, банку треба буде звітувати у регулюючі органи, що змусить його витратити значні ресурси. Таким чином, під повні санкції потрапляє не список олігархів, а вся еліта, про яку й писав Пікетті. Це в свою чергу ускладнює контроль над нею з боку Путінського апарату. Нагадаю, Московія ніколи не володіла ідейними елітами, що можно побачити, на прикладі, 1905, 1917 і 1991 року. Еліти в цій країні завжди «адаптивні», просто для цього кроку треба створити більше стимулів. Проте, найголовніший ефект від попадання до чорного списку, відобразиться у повному блокуванні всіх транзакцій з російськими компаніями. А значить - зупинка імпорту і навіть паралельного імпорту, бо включення до чорного списку примусить країни до відмови у допомозі московитам у обході санкцій. Ризики для них колосально зростають, бо країну можуть додати до чорного списку і навіть завести кримінальні провадження на учасників. Висновок. Якщо, лобістам Московії не вдасться заблокувати попадання РФ до «чорного списку», то положення нашого ворога сильно погіршиться. Якщо, все ж РФ включать до «сірого списку», то це просто фіксація статус-кво. Комплаєнс банків з цивілізованих юрисдикцій давно вже додав, до російської прописки червону мітку, тому ефект буде мінімальним. Країнам Заходу варто визначатись, або прискорити поразку Московії і дати урок КНР або витратити більше своїх поки фінансових, а може згодом і людських ресурсів.

«Українські» еліти або чому я згадую токсичний спадок СССР. Моя гра в альтернативну історію в минулих постах здебільшого покликана була показати, яких сьогоднішніх наслідків ми могли б уникнути. Наприклад, збройні сили гетьмана П.П. Скоропадського могли б разом з білими придушити більшовиків. Унаслідок цього на світ не зʼявився б СССР, який отруїв Україну своїм спадком, у вигляді еліт, вибір та рішення яких все ще впливають на якість наших політичних та економічних інститутів. Тому, поразка або «заморозка» СССР у війні з братським для нього режимом Рейха, могла б мати в тих чи інших версіях розгортання подій кращі перспективи для нашої держави. Бо слабкий СССР відкривав можливості для демократизації і логічного розвалу або можливо й військової перемоги УПА. Еліти - наскільки вони важливі? Засновниками всіх інклюзивних систем виступали еліти того чи іншого рівня. Найцікавіше, що часто каталізатором процесу переходу політичних та економічних інститутів до більш інклюзивного режиму відбувався під час конфліктів між елітами. Звісно, самі війни були далекими від ідеалістичних конструкцій, де добрі еліти борються проти злих. Просто частина еліт бачила більш стабільне своє положення в системі, де закріпленні гарантії права власності та зародки системи стримування та противаг. Зокрема, Біль про права в Англії так і з'явився, коли еліти вирішили зупинити безчинство Короля Іоанна з податками та відчуженням приватної власності. Можна згадати приклад, коли еліти з самого початку засновували державу на інклюзивних рейках, зокрема, та ж революція США. Батьки засновники США при підтримці народу, прихильність якого вони заслужили, сформували демократичні політичні та економічні інститути сучасної Америки. Тобто, вибір куди повести державу робили саме еліти. Звісно, це не означає, що від народу нічого не залежить, але у еліт найбільше інструментів до зміни правил гри в державі. Для прикладу, у нас розвинене громадянське суспільство, але еліти все ще впливають на правила сильніше, використовуючи їх для отримання ренти. А саме: прийняття вигідних елітам тарифів, боротьба з конкурентами, прийняття тендерів з “правильними” вимогами, під які підпадають лише обрані. Тут можна згадати чисельні розслідування у Бігуса про Укравтодор і про “зелений тариф” тощо. На локальному рівні взагалі все надзвичайно складно. Зокрема, більшість девелоперських компаній так чи інакше пов'язані з політиками. Іноді самі еліти стають місцевою владою і отримують ренту. Також, вони використовують свій ресурс для боротьби з конкурентами. До слова, у академічного рейтингу Polity IV ми не демократія, а анократія, бо більшість інститути у нас слабкі. “Великий бізнес” або “Локальні князі” зрослись з силовим апаратом і хоч візуально “кришування” ми не спостерігаємо, воно все ще присутнє під ковром. Простими словами, гнила еліта тягне нашу державу на дно. Більше того, в цю еліту буквально входять токсичні елементи. Думаю, що кожен в своїй області чи місті може назвати імена локальних “Князів”, які просто дуже успішні бізнесмени (рішали). Звідки прийшли наші еліти? Коли Україна в 1991 році проголосила себе правонаступницею окупаційної адміністрації УССР в результаті, крім законодавства зберігся й бюрократичний апарат та його еліти. Саме «батьки засновники України» будували систему та правила в ній під себе, а не для громадян, які дали їм мандат довіри. У результаті цього люди, наближені до совкової бюрократії та силового блоку, приватизували майно або прилаштувались в систему для отримання ренти. Більше того, купа цих людей настільки добре почистила біографію, що без ретельного розслідування не знайти коренів їхнього капіталу. На щастя, ринкова економіка створює нових “чемпіонів” (ІТ, агро, тощо) себто еліти, які десь заміщають старі, а десь створюють конкуренцію. Тому, колись ми все ж позбавимось спадку совка, але ціна цього вже коштує нам життів наших народжених та ненароджених громадян. Економічна відсталість та погані інститути є прям наслідком дії еліт сформованих на основі спадку СССР, тому він такий токсичний для України. Конкретика | Patreon | Блог

Уточнення: Всіх Вітаю. Останній пост (видалений) по змісту не відображав задуму з яким я його створював, тому, думку дооформлю в іншому дописі. Зазначу, що історію конфліктів варто розглядати з наших національних інтересів. В цьому була ключова ідея.

Помилка Гітлера, яка дорого коштувала Україні. Багато хто не знає, але на Нюрнберзькому процесі ні Вермахт, ні Варфен СС (які не вчиняли злочинів) не були засуджені. Сам трибунал, розглядав лише конкретні справи, конкретних людей, які могли вчиняти злочини. Себто, приналежність до Варфен СС не робила людину автоматично злочинцем. Ці бойові зʼєднання виконували накази і якщо вони дотримувались звичаїв війни, то не несли відповідальності. Тому, багато генералів Вермахту та офіцери СС змогли знайти себе в демократичній ФРН після завершення війни. Такий вступ був потрібен для того, аби запобігти інсинуаціям, щодо українських збройних формувань в Вермахті. Більше того, як я зазначав раніше, Красная армія за злочини проти мирного населення та лідери СССР, за встановлення маріонеточних режимів в Європі, самі повинні були бути притягнуті до трибуналу. Стратегічний прорахунок Рейху та вирішальна роль України. Опір Східного фронту Рейху фактично зупинив комуністичну навалу і не дав поглинути половину Європи. Зазначу, що якщо ми відкриємо будь-який параметр економічного розвитку, ми побачимо, що там, де території «звільняв» СССР, там ми спостерігаємо значну відсталість. Звісно, за останні 30 років багато було чого зроблено, але навіть сьогодні колишні країни блоку Совка, все ще сильно відстають. Примітка: Зазначу, що я роблю великі припущення, коли говорю, що лінія розмежування між СССР та Заходом могла проходити по інших кордонах. На фоні цього виникає питання, що ж міг зробити Гітлер, аби ця лінія розмежування між більшовиками та Європою була висунута ще далі? Звісно, мова, як і в добу гетьмана Скоропадського, піде про формування збройних сил України. Однак, як в свій час Кайзерівська Німеччина, так і Рейх недооцінили можливості українців і буквально прогавили час. Автор статті «Генеза постання дивізії Галичина» в журналі «Сурмач» 1983 року цікаво розбирав цей момент. До речі, зазначу, що лексика журналу відображає більш правильний правопис - там немає СРСР чи більшовиків, бо назви окупантів не перекладаються. Автор звертає увагу на те, що в штабі Гітлера вже в 1941 році всі розуміли, що війна з СССР, якщо не програна, то своїх цілей не досягне. Відповідно, у Гітлера на столі було два варіанти: або домовлятись, або воювати. Фюрер обрав друге, але навіть в обраному варіанті замість продуманого плану була відверта сліпота. Причина досить проста - Рейх мав обмежені ресурси і навіть в людях програвав СССР. Проте, Гітлер цього не розумів про що пише автор: Кайтель пропонував, щоб національні з ’єд­нання, як наприклад, лотиську СС-бриґаду та інші, включити до німецьких одиниць, щоб поповнити втрати. Гітлер: Ні, під жадною умовою! Це довело б до того, що такі одиниці стали б вповні непев­ними. . . Коли включити тих людей до нор­мального з’єднання, може статися так, що вони внесуть отруту в наше військо. Такого не можна робити. Далі, Гітлер повідомив, що він є проти вели­ ких чужинецьких військових з’єднань. Автор в той же час зазначає, що в самій системі збройних сил Рейху було присутньо багато слов’янських елементів. Зокрема, ті чи інші групи, які несли караульну службу, та тих хто виконував ту чи іншу повинність. Звісно, чітких кількісних оцінок, яку армію могли б відмобілізувати німці немає. Проте, з урахуванням контролю нашої території та за умов співпраці з ОУН, ця армія могла б бути дуже значна. Однак, в такому разі, НСДАП прийшлось би відмовитись від своєї антисловянської політики, що вони потім і зробили (заснування дивізій Галичина і тп.), але було пізно - війна була знову програна. Висновок. У разі більш продуманої стратегії Гітлер міг би сформувати в Україні значні армії, які б якщо б не стримали большевіків на етнічних кордонах України, то, як мінімум, могли радикально вплинути на битву за Дніпро. Відповідно, при всіх сприятливих обставинах уберегти хоча б частину наших земель від токсичної окупації, за яку ми будемо платити ще дуже довго і дуже велику ціну. P.S: В пості багато великих припущень, що у разі замороження східного фронту, західний просунувся б аж до Дніпра. Тобто, СССР не повинен був перемогти.

Помилки німців, які дорого коштували Україні. Як німці «зробили» послугу більшовикам. Відносини між іноземними державами завжди дуже складна тема, бо вони переповнені не щирістю чи міфічним братерством, а прагматичністю і, часто, стратегічними помилками. В наступних постах я згадаю прорахунки німців, які вплинули на історію України та Європи. Перша світова війна запустила процеси, які стали сприятливими для початку зведення української державності. Зокрема, дві революції в Петрограді зруйнували централізовану систему управління, позбавивши національні рухи її ланцюгів. В результаті чого була проголошена УНР, але в силу важких обставин та слабкості на її місце прийшов гетьман Скоропадський та проголосив Українську державу під парасолькою Німецької імперії. У молодої держави одразу виникло питання її збройних сил. У гетьмана не було сумнівів, що саме більшовизм стане головною загрозою для України, а значить треба готуватись до бою з ними. Хоча в той же час були вже білі з бажанням реставрації імперії під новою вивіскою та анархісти зі своїми руйнуючими державу популістичними ідеями. Причина такого вибору головного ворога з боку Скоропадського досить проста - він бачив Київ під окупацією більшовиків. За спогадами московита (емігрантський жур. Часовой № 502. Апрель 1968 г.), ми можемо познайомитись з образом Бучі-2022, але в Києві зразка 1918 року: Большинство расстрелов производилось на площади перед дворцом, где помещался штаб Муравьева, и в расположенном за ней Мариинском парке. Тела многих убитых, не имевших в Киеве ни родных, ни близких, оставались лежать там по нескольку дней. Со слов свидетелей, картина представлялась ужасной. Разбросанные на площади и по дорожкам парка раздетые тела, между которыми бродили голодные собаки; всюду кровь, пропитавшая, конечно, и снег, многие лежали с всунутым в рот «красным билетом» (…) Однак, рішучість гетьмана створити збройні сили, які зможуть захистити Україну, наштовхнулись на бюрократію Німецької імперії. В результаті чого спочатку гетьман не міг отримати дозвіл на створення повноцінної армії, а коли його нарешті надали, то він зіштовхнувся з великою кількістю інших проблем, де причиною також були німці: (…)все, що потрібно було для формування армії, знаходилося в руках німців, (…) Мені необхідно було якнайшвидше сформувати ці корпуси, для цього мені потрібні були казарми, їх німці не давали, все було зайняте їхніми військами, а те, що вони згідні були виділити, нам нікуди не годилося. (…) Продовольства теж не було в достатній кількості, і це на початку справи, коли ще новобранці до корпусу не прибули. Що ж буде потім, думав я, коли в нас буде весь особовий склад? Це відбувалося через те, що німці перехоплювали поїзди з продовольством, які прямували до наших частин. Особливо цією справою займалися австрійці. (…) Те саме зі зброєю. Одним словом, з усіх сторін України, з усіх корпусних штабів йшли найтривожніші відомості, і я бачив ясно, що якщо так продовжуватиметься, армії не буде до весни. Як потім зазначав Скоропадський, у німців не було формалізованого наказу, була свого роду відмашка, аби ті якось сприяли створенню української армії. Зазначу, що німці по договору з гетьманом контролювали всі артерії держави і, відповідно, сформувати армію в 300 тис. солдат без їхньої участі було неможливо. Згодом Скоропадський відправиться в Берлін на зустріч з Кайзером і той нарешті дасть відповідні накази, але вже було пізно - Німеччина програла війну та почала виводити свої війська з України. Висновок. Якби з самого початку, німці дали всі необхідні ресурси, які, зазначу, належали Україні (військові склади з фронту, продовольство, інфраструктура), то до моменту поразки Німеччини у нас була б 300-тисячна армія, яка могла б не тільки стримати більшовиків, але й розгромити їх. Важко спрогнозувати що було б на місці Росії, але з урахуванням того, що більшовики були б знищенні, то явно не народився б СССР, а там, хтозна, можливо, ми б уникли й Другої світової війни. Перша помилка німців коштувала нам, а згодом і Німеччині, колосальну кількість життів. Конкретика | Patreon | Блог

День берлінського ґвалтівника. Міф про «воїнів-освободітєлєй». Одразу зазначу, що в моїй родині також є ветерани німецько-совєтської війни. Більше того, можна прослідкувати і знайти навіть учасників ПСВ. Однак, це ні в якому разі не може впливати на те, що, лише за деякими виключеннями, Красная Армія уособлювала гунську орду з гаслом Аттіли «бичі божі», які нищили все на своєму шляху. Образ орди настільки підсвідомо подобався совєтам, що вони, не замислюючись, творили страшні злочини, які носили часто масовий характер. Цікаво, що Вермахт з Варфен-СС не могли похизуватися такою кількістю воістину диких випадків. З одним з таких масових злочинів дідів сьогоднішніх російських окупантів я зараз Вас познайомлю. Історик Ентоні Бівор, який досліджував злочини «освбодітєлей» назвав події в Німеччині: «найвеличнішим феноменом масового зґвалтування в історії». 9 травня - день берлінського ґвалтівника. Почнемо з відомого щоденника Володимира Гельфанда - до слова, він не емігрант та прожив усе життя в СССР. Саме тому його мемуари найцікавіші та досить об'єктивні. Цитати наведу оригінальною мовою, запис за 25.04.1945 (В. Гельфанд. Дневники 1941-1946 годов): - Они тыкали сюда, - объясняла немка, показывая под юбку, - всю ночь, и их было так много. Я была "медхен" (девушка), - вздохнула она и заплакала. - Они мне испортили жизнь. Среди них были старые, прыщавые и вонючие, и все лезли на меня, все тыкали. Их было не меньше двадцати, да, да, - и залилась слезами. - Они при мне насиловали мою дочь, - вставила несчастная мать, - они могут ещё прийти и насиловать мою девочку. - Оставайся здесь, - вдруг бросилась ко мне девушка, - будешь со мной спать. Ты можешь со мной делать все, что захочешь, только ты один! Я готова с тобой "фик-фик", я согласна на всё, что ты захочешь, только не они опять! Примітка: Автор щоденника народився та жив в УССР, до слова, пізніше допоміг захистити цих жінок. Михайло Коряков, офіцер, який не повернувся в СССР після завершення війни, але залишив цікаву автобіографічну повість. Нижче наведено її фрагменти (книга: М. Коряков. Освобожденные души): Про мародерство: В одной танковой дивизии была произведена проверка машин: танки оказались настолько забиты награбленным барахлом, что в них не повернуться, — в случае внезапности экипажи не смогли бы вести боевые действия. Про «звитягу»: В Красной армии весной 1945 года ходил анекдот: первому эшелону — часы, второму — девушки, третьему — барахло. - Наверху, над потолком, раздались женские крики, плач детишек. В волнении стал я одеваться. Девушка и старики Вюнш умоляли меня не ходить туда: убьют! Минувшей ночью убили офицера городской комендатуры, пытавшегося помешать насилию. Всю ночь мы слушали в страхе крики несчастных женщин, плач детей и топот, топот тяжелых солдатских сапог над головой. (...) я узнал страшную вещь: за три недели ее изнасиловали — общим счетом — не менее 250 человек! Насиловали и фрау Вюнш, даже на глазах мужа. Два солдата изнасиловали полуслепую и высохшую фрау Симон. І це лише квіточки - на основі щоденників німкень Берліну був знятий окремий фільм (Viasat History, Берлін 1945), де таких історій сотні, а за підрахунками дослідників - сотні тисяч або більше (Бівор та інші). Простими словами, це не були поодинокі випадки, а справді систематичні злочини. 9 травня є страшним спадком для пост-совєцкіх країн, бо несе в собі не тільки пусту «перемогу» одного диктатора над іншим, що абсолютно знецінює «подвиг», але й величезну кількість злочинів «освободітєлей», які так і не були розслідувані. Не дивно, що їхні ідейні потомки ЗС РФ повторюють всі ті ж злочини, що і їхні діди. P.S.: Не поєднуйте памʼять про своїх предків з совєтами та їхніми памʼятниками. Конкретика | Patreon | Блог

Чому «День перемоги» повинен зникнути з календаря? Війна двох диктаторів та їхніх рабів. Відповідь на це питання непросте, як і будь-яке інше, де царюють емоції. Однак, я пропоную Вам забути про особисте, а саме асоціацію образу червоноармійця зі своїм дідом, та подивитись на всю картину загалом. Варто памʼятати, що більшість наших предків було призвано до лав РККА в силу обставин в яких вони жили, а не їхнього бажання піти померти за вусатого диктатора. Хто добро, а хто зло? Подібні категорії загалом специфічні, але якщо не згадувати демократичні держави, а протиставити між собою режими Третього Рейху та СССР, то знайти цю відмінність буде дуже складно. Нагадаю, обидва режими опирались на сумнівну легітимність. Хоча варто відзначити, що Гітлер бодай прийшов до влади через вибори, але отримав владу через коаліцію партій. Однак, потім, порушивши всі процедури, надав собі диктаторські повноваження, про що я писав раніше. Сталін в свою чергу взагалі не був ніколи ніким обраний. Більше того, большевики розігнали Всеросійські установчі збори у 1918 році до яких були обрані депутати достатньо широким колом виборців. Причина була проста - вони не мали більшості в установчих зборах, а саме лише 180 місць з 766. Тобто, обидва режими не мали ніякої широкої підтримки своїх жителів й фактично тримали їх у заручниках своїх рішень. На фоні цього не дивно, що колаборантів в СССР за різними оцінками було млн. Причина такого бажання насолити совєтам досить проста, якщо ми згадаємо, що робили з людьми у вільній державі совєтів. Найбільш відвертою буде історія Колпашевського Яру, про який я також писав окремо. Коротко: людей за вигаданими статтями тисячами утилізовували, і в кінці 70-х, коли могильники через зміну русла ріки підмило і тіла поплили по річці, влада, аби місцеві жителі не змогли випадково познайомитись зі своїми зниклими предками, знищила тіла фізично. Цікаво, що люди потрапляли в руки НКВД задля статистики по боротьбі з ворогами совєтской влади. Звичайним людям припусивали підриви неіснуючих мостів та антидержавну пропаганду. На зовнішній арені модель поведінки обох «імперій» також дуже схожа. Зокрема, Третій Рейх або окупував території інших держав, або створював там маріонеточні режими, як, наприклад, режим Віші. Рівно те саме зробив потім і СССР, коли увійшов у Східну Європу. Нагадаю, що в тій же Польщі у 1947 році були масові фальсифікації для перемоги прокомуністичних сил. Аналогічно було зроблено і в інших державах так званого «Варшавського блоку». Може протистояння умовного добра та зла не існує? Якщо не згадувати Захід, а більш древні події, то ті ж греко-персидські війни є чудовим прикладом. Тому, битва при Марафоні, битва при Саламіні є видатними та легендарними, бо вільні люди перемогли сили тирана. Більше того, саме образ Афінської республіки та її видатні представники (Солон та ін) закладали основи інклюзивних інститутів. І в цьому контексті можна справді сказати, що вільний афінянин бився з рабом царя Дарія, а потім царя Ксеркса. Відмінності тих сторін були у всьому - від політичного режиму до правил прийняття рішень. Для прикладу, афінський стратег Фемістокл для компромісу з союзниками призначив командувача обʼєднаними силами на морі спартанця, тобто рішення були здебільшого колегіальні. Царь Ксеркс ігнорував будь-які компроміси чи зауваження своїх воєначальників, одноосібно приймаючи рішення. Класичним прикладом є пересторога флотоводиці Артимісії, яка застерігала Ксеркса перед фатальною для нього битвою при Саламіні. Війна ж між СССР та Третім Рейхом є трагедією народів, які потрапили в її вереницю і більше нагадувало зіткнення рабів з рабами. Там не було перемоги, яка належала народу, як це було в добу Еллінського союзу, там була перемога, де один кривавий безумний диктатор за чужий рахунок (ленд-ліз та 25+ млн. втрат) переміг іншого. Якщо це варто дня в календарі, то наше суспільство далеке від цивілізації, де ключовою цінністю є громадянин та його воля і подвиги. Сподіваюсь 2023 рік стане останнім, де 9 травня є червоним днем календаря. Конкретика | Patreon | Блог

Чи зросли інвестиції після зниження корпоративного податку в США? Реформа президента Трампа повторила долю Рейгана? Відповідь на тему посту нижче, а спершу трішки важливого про податки та політику. Ефекти від застосування тих чи інших політик завжди є різними та дуже сильно залежать від обставин в конкретній країні. Тому, коли ми говоримо про високі податки на Заході і переносимо їх досвід в Україну, ми забуваємо, що транзакційні витрати там менші, а умови ведення бізнесу кращі. Водночас не можна обирати іншу крайність й обнулити податки, посилаючись на те, що в нас погані інститути. Причин для цього багато і, якщо взяти сучасну теорію економічного зростання, ми побачимо, що значну роль в ній відіграє людський капітал. На нього впливає якість та доступності освіти, що в свою чергу вимагає від держави більшої участі в підтримці освітніх закладів (Чому державні видатки це інвестиції?). Я не буду згадувати, що в Україні є значні структурні проблеми в освіті, окрім недофінансованості. Але, виходячи з цього, ми чітко можемо зробити висновок, що податки потрібні. Аби не роздмухувати дискусію про те, які саме потрібні і з якими ставками, я наведу слова радикального лівого економіста Тома Пікетті, які, як не дивно, несуть в собі фундаментальний сенс: жодна математична формула чи економетрична оцінка не може нам точно сказати, яку ставку податку слід застосувати до якого рівня доходу. Для цього потрібні колективне обговорення і демократичний експеримент. Тома Пікетті. Капітал у ХХІ столітті. С. 518 Однак, а які ж ефекти все ж несе в собі зниження податків? Є розповсюджена ідея, яка частково підкріплена емпірікою: що малі податки стимулюють зростання інвестицій. Логіка тут справді дуже зрозуміла, а саме: у бізнесу з‘являється більше ресурсів, які вони можуть використати для інвестицій. Тим не менш, історія США показує неоднозначні результати від застосування такої політики. Якщо ми подивимось на показник інвестицій американських компаній до ВВП (графіки взяті у Credit Suisse), то ставки податків значно зменшились з 80-х, а інвестиції не виросли: https://www.ft.com/__origami/service/image/v2/images/raw/http%3A%2F%2Fftalphaville.ft.com%2Ffiles%2F2013%2F11%2FCSFig91-e1383328133434.png?fit=scale-down&source=next&width=329 На фоні цього, реформа у 2017 році (далі - TCJA) - зменшення корпоративного податку з 35% до 21% виглядає дуже цікавою для оцінки вже її впливу на інвестиції. Досліджувли ефекти від зниження податків при Трампі економісти з The Tax Policy Center за 2019 рік (обмежені дані, але через COVID в інших багато «шумів») і от які ми маємо висновки: 🎯 Більшість приросту інвестицій була зосереджена в нафтовій та суміжних галузях і, cкоріше за все, була реакцією на зростання цін на нафту, а не на зниження податкових ставок. 🎯 опитування показують, що лише невелика кількість підприємств зробила інвестиції, викликані TCJA. Зростання зайнятості та середньої заробітної плати сповільнилося у 2018 та 2019 роках, як порівняти з 2016 та 2017 роками, що передували TCJA. 🎯 TCJA просували як спосіб збільшення податкових стимулів зі сторони пропозиції, які могли б стимулювати економіку. Визначити короткостроковий вплив на ВВП складно. Але TCJA явно значно скоротила федеральні доходи, і кілька фактів свідчать про те, що стимули TCJA зі сторони пропозиції мало впливають на інвесторів, заробітну плату або виведення прибутку. Як обговорювалося в Auerbach (2006), Clausing (2019) і Kopp et al. (2019), нечутливість інвестиційних витрат до податкових пільг може бути частково пов’язана зі зростанням економічної невизначеності або посиленням ринкової влади великого бізнесу в економіці. Песимістичні висновки не означають, що реформа провалилась. Як зазначають самі автори, важко передбачити довгострокові наслідки від TCJA, на додачу сама реформа все одно покращила стан фінансових рахунків корпорацій і зіграла свою позитивну роль в COVID кризі. Однак, можна з впевненістю сказати, що на цей момент ми спостерігаємо схожий ефект, що й у 80-х після реформ президента Рейгана - інвестиційного буму не відбулось. Конкретика | Patreon | Блог

Переклад. Шейла Огілві та колега. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Сподіваюсь, що робота Огілві та колеги допоможе Вам з цікавістю провести не один вечір. На даний момент публікую 2 частини (3 лекції): Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина І. Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина ІІ. Переклад зроблений завдяки Патронам, особлива подяка Брюсу Уэйну (зашифрований позивний☺️). Одразу зазначу, що переклад не є офіційним і виконаний виключно в освітніх цілях. Сама стаття взята з відкритого джерела, а саме сайту Кембридзького університету. Вірю, що ні в кого зі сторін не буде претензій в силу добросовісного використання, якщо це можна так назвати. Чому саме це дослідження? В першу чергу тому, що критикує і допомагає під іншим кутом подивитись вподобані нам всім роботи Дугласа Норта, Дарона Аджемоглу, Авнера Грейфа і багатьох інших, а також вона часто цитована. На мій погляд, це корисно, аби наші погляди не були закостенілими. Не всі висновки професорки Огілві та Крауса є однозначними та широко обговорюються в академічних колах. Однак, у вступі до своєї роботи вони чітко зазначають: Жодна окрема стаття не може обговорити всі наслідки економічної історії в розрізі впливу інституцій на зростання, і ця стаття не ставить перед собою такої мети. Натомість ми виділимо вісім найважливіших уроків, чиї історичні дослідження можуть запропонувати економістам, що намагаються зрозуміти зв’язок між інституціями та зростанням. Сама стаття важче читається тими, хто не звик до лексики академічних публікацій. І, звісно, вона буде трішки складніша за книги на кшталт “Чому нації занепадають?” Дарона Аджемоглу чи “Інститути та шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі”. Авнера Грейфа. До речі, саме висновки з цих книжок часто критикують в дослідженні Огілві. Тому, терміни на кшталт “стилізовані факти” (себто закономірності, які доведені емпірично і є свого роду “законами”) можуть бути незрозумілими, але не лінуйтесь заглядати до гугла. На додачу, я буду публікувати пости по її дослідженню, які допоможуть краще засвоїти матеріал. Про що дослідження. Вона розділена на “Лекції” в яких описана та чи інша проблема. Для прикладу в Лекції 2, як зазначає професорка: “розглядає історичні свідчення про європейські парламенти XVIII століття загалом та про Славетну революцію зокрема, та виявляє, що парламенти, які складаються переважно з власників багатства, історично мають дуже неоднозначну історію підтримки економічного зростання. Чи підтримував цей сильний парламент зростання на практиці, залежало від базових інституційних механізмів на нижчих рівнях політики та економіки, які впливали на те, як власники капіталу отримували багатство, як вони отримували парламентське представництво, і як парламент міг бути використаний для просування політики та інститутів, які сприяли, а не стримували зростання”. Відповідно, в кожній такій лекції ми знайомимось детальніше не тільки з проблематикою, але й, повторюсь, з критикою всім нам відомих книг Аджемоглу, Норта чи Грейфа. Особливо вона пройшлась по ідеї, що інститути приватного порядку – коаліції, мережі, гільдії, громади, системи колективних санкцій, приватні судді, кріпосне право – успішно замінили інститути державного порядку, але, як виявилось, не все так однозначно з даними на які спирається той ж Авнер Грейф та інші. P.S.: Наступні частини будуть опубліковані незабаром. Сподіваюсь, що вся стаття буде доступна читачам до кінця цього місяця. Об'єм статті немаленький - понад 100 сторінок. Також, у разі, якщо помітили помилку, пишіть в чат бот. Конкретика | Patreon | Блог

Переклад. Шейла Огілві та колега. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Переклад зроблений завдяки Патронам, особлива подяка Брюсу Уэйну (зашифрований позивний☺️). Одразу зазначу, що переклад не є офіційним і виконаний виключно в освітніх цілях. Сама стаття взята з відкритого джерела, а саме сайту Кембридзького університету. Вірю, що ні в кого зі сторін не буде претензій в силу добросовісного використання, якщо це можна так назвати. Чому саме ця стаття? В першу чергу тому, що критикує і допомагає під іншим кутом подивитись вподобані нам всім роботи Дугласа Норта, Дарона Аджемоглу, Авнера Грейфа і багатьох інших, а також вона часто цитована. На мій погляд, це корисно, аби наші погляди не були закостенілими. Не всі висновки професорки Огілві та Крауса є однозначними та широко обговорюються в академічних колах. Однак, у вступі до своєї роботи вони чітко зазначають: Жодна окрема стаття не може обговорити всі наслідки економічної історії в розрізі впливу інституцій на зростання, і ця стаття не ставить перед собою такої мети. Натомість ми виділимо вісім найважливіших уроків, чиї історичні дослідження можуть запропонувати економістам, що намагаються зрозуміти зв’язок між інституціями та зростанням. Сама стаття важче читається тими, хто не звик до лексики академічних публікацій. І, звісно, вона буде трішки складніша за книги на кшталт “Чому нації занепадають?” Дарона Аджемоглу чи “Інститути та шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі”. Авнера Грейфа. До речі, саме висновки з цих книжок часто критикують в дослідженні Огілві. Тому, терміни на кшталт “стилізовані факти” (себто закономірності, які доведені емпірично і є свого роду “законами”) можуть бути незрозумілими, але не лінуйтесь заглядати до гугла. На додачу, я буду публікувати пости по її дослідженню, які допоможуть краще засвоїти матеріал. Про що стаття. Вона розділена на “Лекції” в яких описана та чи інша проблема. Для прикладу в Лекції 2, як зазначає професорка: “розглядає історичні свідчення про європейські парламенти XVIII століття загалом та про Славетну революцію зокрема, та виявляє, що парламенти, які складаються переважно з власників багатства, історично мають дуже неоднозначну історію підтримки економічного зростання. Чи підтримував цей сильний парламент зростання на практиці, залежало від базових інституційних механізмів на нижчих рівнях політики та економіки, які впливали на те, як власники капіталу отримували багатство, як вони отримували парламентське представництво, і як парламент міг бути використаний для просування політики та інститутів, які сприяли, а не стримували зростання”. Відповідно, в кожній такій лекції ми знайомимось детальніше не тільки з проблематикою, але й, повторюсь, з критикою всім нам відомих книг Аджемоглу, Норта чи Грейфа. Особливо вона пройшлась по ідеї, що інститути приватного порядку – коаліції, мережі, гільдії, громади, системи колективних санкцій, приватні судді, кріпосне право – успішно замінили інститути державного порядку, але, як виявилось, не все так однозначно з даними на які спирається той ж Авнер Грейф та інші. Сподіваюсь, що робота Огілві та колеги допоможе Вам з цікавістю провести не один вечір. На даний момент публікую 2 частини (3 лекції): Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина І. Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина ІІ. Наступні частини будуть опубліковані незабаром. Сподіваюсь, що вся стаття буде доступна читачам до кінця цього місяця. Об'єм статті немаленький - понад 100 сторінок. Також, у разі, якщо помітили помилку, пишіть в чат бот. Конкретика | Patreon | Блог

Чому русифікація провалилась. Демографія. Погляд російського історика. В продовження минулого посту, я додам ще кілька висновків з роботи одіозного, але цитованого професора Міллера. Його робота цікава тим, що в першу чергу показує московський погляд на причини провалу політики русифікації. Демографічний фактор. Британський історик Д. Саундерс, на якого посилається Міллер писав: Кількість українців зростала швидше, ніж інших народів Російської імперії. Навіть незважаючи на той факт, що Росія анексувала мільйони українців з Польщі під час розділів 1772, 1793 та 1795 років, українська частка всього населення імперії збільшилася більшою мірою у вісімнадцятому столітті, ніж частка будь-якої іншої етнічної групи. Темп зростання кількості українців залишалися високими у девʼятнадцятому та на початку двадцятого століть.(…) наприклад, загальне населення імперії зросло на 36,9% в період з 1897 по 1917 рік (з 125,6 мільйона до 172 мільйонів), в той же період кількість українців зросла на 38,6% (з 22,4 до 31, 0 мільйонів). Міллер, посилаючись на Саундерса, зазначав, що тривалість життя в Україні була вище, ніж в Московії. Британський історик також підкреслював цікаву характеристику українців: «Примітною особливістю українських громад поза межами етнічних українських земель була їхня здатність зберегти свою українську ідентичність». Історик наводив цей висновок в контексті того, що села Сибіру чи Зеленого Клину зберігали свою ідентичність в силу згуртованого проживання. Відповідно, українці завдяки високій народжуваності збільшували свою чисельність та внутрішні звʼязки, тим самим не даючи себе розбавити московитам. Примітка: В містах це не спрацювало, через що маємо російськомовний Київ, Харків, Дніпро, Одесу. Одна з причин - урбанізація, яка відбувалась під московським контролем та активне переселення в міста московитів. Відповідно, коли українці приїздили в міста, то потрапляли в умови, де вони не були більшістю, а система давала всі стимули переходити на московську мову. «Ліберальна» імперія Габсбурґів. Міллер виділяє не тільки польський вплив, про який я писав в минулому пості, але й особливо австрійський. До слова, саме тому сьогодні в кавʼярнях Львова можна зустріти образи австрійського імператора, бо, як зазначає сам Міллер (спеціально наводжу московською): «более либеральный режим Габсбургов открывал исключенные (прим. ліквідовані) в России возможности образовательной и публикаторской деятельности на украинском языке. Во второй половине XIX в. Галицию не случайно называли украинским Пьемонтом». Цікавий факт, але саме Галичина відіграла не просто ключову роль у розвитку політичної української думки, про що пише Міллер, але й надовго стала головним центром опору Московії. Міллер зі свого боку додає: Вже сама та обставина, що не вся територія проживання українського етносу перебувала у складі Російської імперії, створювала серйозні труднощі для політики русифікації українців. (…) Саме на Галичині перехід української політичної думки до ідеї незалежності стався на рубежі століть, тобто на два десятиліття раніше, ніж у російській частині України. Видана тут література українською різними способами переправлялася до Російської імперії. (…) Проте, безперечно, можна сказати, що Відень розробляв плани використання галицьких русинів у боротьбі з панславістською пропагандою Петербурга, і що в деяких випадках ці плани обговорювалися і координувалися з поляками. Висновок. Звісно, я перерахував не всі фактори, які зазначив Міллер, але на мій погляд ці, показують цікаві причини часткового провалу русифікації. Також, зазначу, що українці з окупованих Московією земель, памʼятаючи козацьку державу та зберігаючи свій культурний код, відіграли велику роль у становленні держави. Хоч багато з них відкрили свої очі лише в добу визвольних змагань (Скоропадський та ін.). Тому, Міллер скоріш умисно занижує вплив українців, які жили в імперії. В той же час, не варто сприймати Австрію, як виключно добру бабусю, вона проводила більшу мудру, але імперську політику, з якою у українців просто співпадали інтереси. Конкретика | Patreon | Блог

Русифікація - міф? Що варто знати російськомовним громадянам України. В цьому пості я не буду цитувати жодне українське. В першу чергу для того, аби у тих громадян, які «завжди» говорили російською, не виникло сумнівів, що успадкована ними мова - наслідок російської політики русифікації на українських землях. Джерелом, який це підтвердить, є цитований академічний історик Алєксєй Міллер, який викладав в МГУ і тп., а саме його робота «Росія і русіфікація України в ХІХ столітті» (переклад з московської): Отже, більшість у російському освіченому суспільстві та в урядових колах протягом усього XIX ст. поділяли концепцію триєдиної російської нації, що включає велико-, мало- і білорусів. З погляду успіху реалізації цієї концепції у XVIII ст. була зроблена, якщо скористатися сучасним штампом, велика та успішна робота. Адміністративну автономію гетьманату було знищено, традиційні українські еліти були в переважній більшості інкорпоровані в російський панівний клас та асимільовані, а більш розвинена у XVII та частині XVIII ст. українська культура зазнала провінціалізації та стала переважно селянською. Цим були створені початкові передумови для вирішення значно більшого завдання — русифікації маси українського селянства. В цих словах немає нічого нового для українських істориків чи свідомих громадян. Проте, для тих, хто вірив у «дружбу народів», яку транслювала російська пропаганда в образі імперії, СССР чи федерації, подібний факт був наративом «української пропаганди». Чудовою демонстрацією змосковщення демонструє класик російської літератури Федір Достоєвський, батько якого говорив та писав українською. Причин зросійщення наших людей багато: заборони української мови, урбанізація міст під російським контролем, контроль економіки та освіти і тп. Тобто, російська мова в наших містах є прямим наслідком використаних політик Росією, а не «природним» чи нормальним станом. Однак, як нам відомо, русифікація частково провалилась, А. Міллєр з цього приводу зазначає: «Невдача асиміляційних процесів в Україні пояснюється комплексом причин. Частину з них стосовно Росії умовно можна визначити як «зовнішні» частина з яких пов'язана з особливостями українського етносу та розвитком українського національного руху та самосвідомості. Але були і суто «внутрішні» причини, що обмежували російський потенціал асимілятора». А. Міллер перераховує багато факторів, але я зупинюсь на інституційному. В статті він згадує роль польських поміщиків (скоріше змішаних з українцями), які протистояли асиміляційним процесам імперії. Тема, на мій погляд, цікава з тої точки зору, що поява такої «польської опозиції» була наслідком імперської ж системи інститутів. Сама система була зведена на тому, що трон спирався на знать, яка контролювала маси народу гарантуючи його вірність трону. Такі умови дозволили, як зазначає А.Міллер: «Російська висока культура ніколи не мала тут (прим. Україна) монопольного становища, польська завжди виступала конкурентом та альтернативним зразком для наслідувань». Від себе зазначу, що польський фактор виглядає перебільшенням, бо до знаті з українських земель входили і козацькі роди, ті ж Скоропадські. В кінці хочу зафіксувати, що російська мова в Україні є наслідком та носієм імперської політики Московії і поки на ній говорять (особливо діти) її політика продовжує жити і, на жаль, бути ефективною. Переходьте на українську та знищіть російський спадок в Україні. P.S: На ідею посту надихнув Краснопьоров. Конкретика | Patreon | Блог

Релігія впливає на інститути: християнство та Іслам; греко-католики та православні. В цьому пості хотілось би розповісти про те, як релігія вплинула на інститути, а також показати різницю поглядів між вірянами греко-католиками та православними. Від себе хочу зазначити, що перший розкол християнства на католиків та православних мав політичні причини і загалом релігії часто ставали інструментом політики. Однак, релігія в своєму чистому, не сплюндрованому виді є ковалем громадянських чеснот, але це вже інша історія. Авнер Грейф у своїй книзі «Інститути: шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі» (прим. Скоро на каналі критика від професорки Шейли Огілві) в одній з глав описує те, як релігія вплинула на політичні та економічні інститути християнського та ісламського світу. У період зрілого Середньовіччя Церква стала втрачати свої прерогативи головного джерела легітимних правил (прим.: законотворчості), які керують практичними аспектами політики, суспільства й економіки, тобто прерогативи організації, яка призначає правителів або видає правила. Важливу роль в цьому процесі зіграла переконаність в правомірності рукотворного звичаєвого права, що вписана в римське право та в німецьке звичайне право та відповідає інтересам традиційних світських лідерів, які підтримували її. Особливо важливо: У період зрілого Середньовіччя норми легітимності в Європі все більше стали спиратися на держави та корпорації. Себто, джерелом встановлення правил ставали еліти, а згодом, з посиленням інклюзивних інститутів, й саме суспільство. В той же час в ісламському світі все було інакше: Спочатку правителі легітимізували право на владу своєю близькістю до пророка. Пізніше легітимність правителя все більше й більше стала грунтуватися на вірі, тобто стала залежною від того, наскільки правитель поважав, просував і поширював іслам. Провал в просуванні ісламу легітимізував використання сили для повалення правителя. Як заявив Аль-Маварді, один з найбільш впливових мусульманських юристів, який помер у 1058 р.: «не слід коритися навіть халіфу, якщо його накази суперечать ісламському віровченню». Держава, як інтерпретатор шаріату, - ісламського законодавства - при цьому мала лише обмежену легітимність. У період зрілого Середньовіччя улеми мусульманські богослови стали майже єдиними легітимними інтерпретаторами шаріату. (Навіть у халіфа не було такої легітимності.) «Консервативні» сили в ісламському світі встановлювали правила виходячи з віровчення. В християнському світі ж, посунувши церкву від влади, правила почали встановлювати правителі чи «корпорації». В той же час церква відігравала свою духовну роль. Відповідно, свобод, у тому числі й економічних/політичних, в християнському світі було більше. Греко-католики та православні. Ще одним цікавим фактором як релігія вплинула на інститути чи, в даному випадку, на неформальні правила людей, є цікавий допис на каналі Вісті Економіки. Там, зокрема, автор на основі дослідження однієї економістки провів своє і описав вплив релігії на ті чи інші погляди вірян цих конфесій: Отож, показники, на які католицизм має вплив: - менший шанс відповісти, що демократія це погано для України - більший шанс підтримки бізнесу в приватній, а не державній власності (єдиний показник, де належність до католиків має вплив в 4 з 4 моделей) - вищий шанс сказати, що політика важлива в житті людини - вищий шанс сказати, що наполеглева праця веде до успіху Можна сказати, що у порівнянні з православними, греко-католики мають більш інклюзивні погляди. Якщо дуже узагальнити і подивитись на безліч показників (таких, як ВВП, параметри якості життя тощо) католиків та православних, то побачимо різницю не на користь останніх. Це є наслідком довгої залежності від екстрактивних інститутів Московії (або її моделі, як на Балканах), яка використовувала православну церкву, як опору свого режиму. В результаті конфесія в значній мірі виконувала далеко не духовну, а клієнтську місію. Конкретика | Patreon | Блог

Білогвардійський генерал Корнілов українізував армію? Показовий урок про «хороших рускіх». Мемуари Скоропадського. Коли Ви відкриваєте мемуари Скоропадського чи книгу Мішеля Терещенка про Михайла Терещенка, варто враховувати принцип «історизму». Себто, дивитись на події, які описують герої минулого в контексті їхнього часу. Також зважайте, що Гетьман Скоропадський та генерал-лейтенант з царськими погонами, - це в якому сенсі різні постаті, тому їх цитати варто пропускати через цей фільтр. Міф про «українізатора» Корнілова. Українізація окремих підрозділів в імператорській армії є надзвичайно цікавим прикладом того, на що готова піти помираюча імперія аби не програти війну. Нагадаю, що після демократичної революції в лютому 1917 року в Російській імперії формально змінився устрій, що принесло з собою свободи та зміни. Однак, нові лідери держави, давши свободи колишнім підданим імператора, різко усвідомили, що все починає розвалюватись. Першим таким потужним дзвіночком були наслідки «Наказу 1», який не раз буде проклинати Денікін в своїх мемуарах. Суть його була в тому, що в армії ледве не скасовувались чини, а солдати отримували «інститути» для впливу на командування. В результаті чого фронт почав розвалюватись, а далі більше - найбільш боєздатні підрозділи «Юго-западного» фронту (Україна) почали все частіше братитись з німцями. Фактично, все говорило про майбутню поразку імперії. В таких умовах на фронт прибуває генерал Корнілов, який підмічає, що українські підрозділи показують високу боєздатність на фоні інших і вирішує цим скористатись. Павло Петрович так описує цю зустріч в своїх мемуарах (С. 23-24 мова оригіналу,Yakaboo): «Корнилов встретил меня любезно и принял со словами: «Я от Вас требую украинизации Вашего корпуса. Я видел Вашу 56-ю дивизию, которую в 81-й армии частью украинизировал, она прекрасно дралась в последнем наступлении. Вы украинизируйте Ваши остальные дивизии (…)». В цей момент у Вас може бути шок: як це російський генерал виступає за українізацію? Продовження шокує сильніше: «Корнилову я ответил, что только что был в Киеве, где наблюдал украинских деятелей, и на меня они произвели впечатление скорее неблагоприятное, что корпус впоследствии может стать серьезной данной для развития украинства в нежелательном для России смысле и т. д. На это мне Корнилов сказал, прекрасно помню его слова, они меня поразили: «Все это пустяки, главное война. Все, что в такую критическую минуту может усилить нашу мощь, мы должны брать. Что же касается Украинской Рады, впоследствии мы ее выясним. Украинизируйте корпус» З цієї цитати виходить, ніби Корнілов більше за українізацію ніж майбутній Гетьман. Однак, розвʼязка і відповідь виходить надзвичайно простою та очевидною: «Я, помню, тогда вышел и подумал: не может же быть, чтобы Корнилов не продумал вопроса и принял решение, и такое важное, как национализация армии, не отдавши себе отчета во всех ее последствиях. Конечно, теперь, вспоминая всех этих генералов, я не поверил бы им, это были положительно дети в вопросах политики». Простими словами, генерал Корнілов просто не розумів наслідки використаної ним політики, тому її просував. Хоча, варто відзначити, що на відміну від тогочасних та сьогоднішніх рускіх, він мав прогресивні інклюзивні погляди, але це вже зовсім інша і не українська історія. Нам насамперед варто памʼятати, що українізація в 1917, це була не політика генерала чи випадковість. Це була верениця подій, які довгий час стримувались московськими путами і як тільки вони ослабли, то Україна постала, пробудивши свою памʼять. Саме тоді зник генерал-лейтенант і постав український Гетьман Скоропадський. P.S.: Поки готується відео на ОК за моїми матеріалами, а я пишу статті, - хвилинка історії на Конкретиці. Конкретика | Patreon | Блог

Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Анонс перекладу. В одному з минулих постів я вже згадував роботу професорки з Кембріджу Шейли Огілві та колеги. Тоді я наводив їхні висновки з приводу ролі інститутів в економічному зростанні: “Ми можемо остаточно виключити деякі дуже поширені гіпотези, які стверджують, що якийсь особливий єдиний інститут відіграє ключову причинну роль в економічному зростанні”. Себто, вона скоріше критикувала тези колег про виключну роль окремих інститутів в історії становлення успіху тих чи інших країн. Як, наприклад, ролі інституту “захисту приватної власності” в Англії. Важливо зазначити, що це не означає, що він не впливає на довгострокове економічне зростання, скоріше, все як завжди складніше ніж на перший погляд, як зазначила професорка: “Більшої точності щодо впливу інститутів на зростання можна досягти, розробивши чіткіші критерії застосування традиційних інституційних ярликів, наділивши інститути шкалою інтенсивності або ступенями, а також визнавши, що вплив кожного інституту залежить від його зв'язків з іншими компонентами ширшої інституційної системи”. Професорка зазначає, що для успіху потрібно мати більше інституційних компонентів, бо лише в комбінації вони впливають на економічне зростання. На додачу, самі інститути потребують ретельнішої класифікації, бо, часто ті чи інші інститути мали різні типи доступу (наприклад, володіння та розпорядження земелею). Анотація роботи дуже інтригує і стане чудовим доповненням та критикою однієї з кращих книг в стилі популярної економіки «Чому нації занепадають?»: “У цьому розділі розглядаються історичні свідчення про роль інститутів в економічному зростанні та вказуються слабкі місця в ряді стилізованих фактів, широко розповсюджених у літературі про економічне зростання. Він показує, що історично інститути приватного порядку не замінили інститути державного порядку в забезпеченні функціонування ринків; що парламенти, які представляють власників багатства, не завжди були сприятливими для зростання; та що Славетна революція 1688 року в Англії не ознаменувала раптову появу ані захищених прав власності, ні економічного зростання. Економічна історія використовувалася для підтримки як центральної ролі, так і безвідносності прав власності до економічного зростання, але причиною цього є концептуальна нечіткість. Захищені права власності потребують набагато ретельнішого аналізу, який розрізняв би права володіння, користування та передачі, а також узагальнені та конкретизовані варіанти. Ми вважаємо, що саме такий ретельний аналіз допоможе прояснити ефекти зростання інших інститутів, включаючи механізми забезпечення виконання контрактів, гільдії, громади, кріпацтво та сім'ї.” Анонс. На щастя, у Вас буде можливість прочитати дослідження Шейли Огілві українською мовою (100 сторінок). Вже скоро я опублікую у вільному доступі всі глави зі статті, аби кожен самостійно зміг з нею ознайомитись. Звісно, окремо я буду публікувати й тематичні пости. Підкреслю – я беру академічні публікації лише з відкритих джерел, але варто розуміти, що це неофіційний переклад, тому у разі цитуавання використовуйте оригінал дослідження професорки Огілві та колеги. Переклад був замовлений завдяки Патронам мого каналу. Особлива подяка Брюсу Уейну. На майбутнє практика таких публікацій буде продовжена. Конкретика | Patreon | Блог

Зроблено в Україні. Чи вміють українські виробники робити якісно? Компанія Velmet. Коротка відповідь: «так, але далеко не всі». Одразу зазначу - я ніколи не робив і не буду робити на своєму каналі реклами. Я можу згадувати лише тих, кого дивлюсь або читаю, або те, що купую, як, наприклад, книги нобелів з економіки від «Наш Формат». Ще в серпні місяці я зіштовхнувся з необхідністю придбати собі warbelt (фото з блогу); я особливо не вибирав, бо думав, що всі вироби відносно стандартизовані. Два слова про warbelt: на ньому ви можете зручно розмістити підсумки + балістичний захист від уламків, детально про це в відео. Зазначу, спорядження треба підбирати під потреби. Тож, придбавши пояс від відомої розпіареної у нас компанії, я усвідомив, що не можу нормально в ньому сісти в машину. Чому дискомфорт? Бо сам пояс, як виявилось, повинен бути правильної форми – аби він вам нічого не передавлював, не полінуйтеся клікніть (на це) посилання до мого блогу, аби порівняти пояси. Я вже навіть мовчу про якість фастексу, сам процес застібання та затягування, який дико незручний. Можна ще додати відсутність портупеї (гачків для неї), без якої вам треба знімати пояс, аби піти, умовно, під кущ. Натрапив я на вироби від Velmet завдяки відео героя та справжнього військового блогера Олексія Чубашева. До слова, дуже раджу його канали: огляди еквіпу, особистий канал, та цикл відео «Рекрут». Воїн залишив після себе величезний спадок знань, який стане у нагоді всім. Додам, в контексті, ще сюди youtube-канал кавалера ордена за мужність (посмертно), захисника Маріуполя та справжнього воїна Жана Юнгє «Север» (перший та останній росмовний канал, який я пораджу). У виробника теж є свій youtube-канал, де вони доступною мовою розповідають про еквіп та його тести. Як виявилось, не все має той клас захисту, який вказаний на виробі. Там же я познайомився зі Combat Pants від Velmet з вмонтованими наколінниками. До слова, з накладними (поширеними в армії) я був змушений пробігти кілька км, після чого виконувати вправи зі стрільбою з активними перебіганнями. Я збився з підрахунку, скільки я їх поправляв або затягував, після чого згадував заняття з тактичної медицини по використанню турнікету. До слова, самі штани з вмонтованими наколінниками є й у інших виробників, але вони зручніші та комфортніші за накладні. Якість? На даний момент, я використовую штани, сорочку, бронік, warbelt - 3-4 дні на тиждень, виконуючи БР, які поступають на ДФТГ або на стрільбищі, де ми тренуємось. Я не можу сказати про якість на дистанції, бо придбав я більшість виробів у січні цього року. Але, коли Ви отримуєте їхній виріб, то з урахуванням того, що я купляв їх ще й друзям, - з браком не стикався. До слова, якщо зайти на канал ССО України, то часто там можна побачити фото бійців у виробах компанії, я так розумію, що «Повернись живим» часто купують їхні вироби для ССО. Також, є ще цікаве відео від Олексія, де він показує свої штани з 2019 року в 2021, при дуже активному використанні. На мій погляд, саме у них найкраща якість з усього, де я бачив з напис “Made in Ukraine”. Чесно скажу, я був великим скептиком українських виробів, через перше знайомство з розпіареною компанію (від них маю ще штурмовий рюкзак, де в мене відлетів фліпер при третьому розстібанні). Тому, більшість моїх підсумків Condor, BlackHawk, а одяг Mil-Tec, але Velmet повернув віру, що у нас може бути краще, підкреслю - не на рівні, а краще. Додам, що сама компанія використовує наш неймінг продукції, як Мавка чи Перун, що на мій погляд круто. Окремо, хочу ще відзначити магазин та виробника Резервіст, (обидва виробника з Заходу України) рюкзак, футболки від яких я постійно впродовж року використовую усюди. Наприкінці залишу відео, які я радив би подивитись на каналі виробника та Олексія: ТЕСТИ БРОНЕПАКЕТІВ, проблеми броніка для армії, огляд warbelt, огляд ременів, огляд бронеплит, огляд штанів з наколінниками, ПРО ТЕХНОЛОГІЇ ВИРОБНИЦТВА (дуже важливо), про Mawka. Також, в їх тг-каналі є багато цікавого інфо. Сподіваюсь, ця інформація буде Вам корисна. Конкретика | Patreon | Блог

Правила в КНР нічого не варті. Приїзд диктатора Сі до самодержця Пу дають нам шанс вкотре згадати про цінність демократії та гарантії наших прав та свобод. Ротація влади є важливим елементом для ефективної бюрократії. Причина досить проста – закостенілість: люди обростають зв’язками на тій чи іншій посаді і починають зводити комфортні для себе умови, тим самим підлаштовуючи систему під себе. Класичним прикладом є Путін, який прийшовши до влади, спочатку погрався в «демократію», а потім просто посадив на всі ключові посади своїх друзів. В результаті, система стала ще більш ренто-орієнтовною, себто вся державна система працює лише на обмежене коло людей. В той же час «громадяни» були остаточно позбавлені залишків горбачовських політичних та економічних прав. Проте, були й автократії, які усвідомлювали проблему закостенілості та ніби шукали способи протидії. Тут прикладом наводять саме КНР в добу Ден Сяопіна. Тоді, на рівні неформальних правил у еліт комуністичної партії була створена домовленість про ротацію кожні 10 років. Потім в конституції були закріплені навіть спеціальні норми, про два терміни для кожного нового лідера КНР. Звісно, в реальності так звана передача влади раз на 10 років скоріш була маскарадом. Наприклад, той самий Ден Сяопін призначив собі наступника (в колі лідерів партії), а не його обрали на якихось партійних виборах, більше того – він впливав на саму партію та її лідерів ще дуже довго. В 1989 році саме він втрутився, коли на площі Тяньаньмень мітингували студенти, розігнавши їх танками. З іншої сторони, варто зазначити, що як би парадоксально не було, але навіть такі свого роду «призначення» наступників мали деякі позитивні наслідки, оскільки система все одно оновлювалась, руйнуючи старі зв’язки. Для прикладу, навіть епоха Мєдвєдєва в добу його президентства в РФ відрізнялась від Путіна, в сторону більших, як мінімум внутрішніх, свобод. Будь-які прописані формальні правила на кшталт Конституції не працюють в авторитарних режимах. В силу того, що у суспільства немає важелів впливу, аби еліти дотримувались верховенства права. Це як Конституція СССР, де були начебто гарантовані свободи, але на практиці їх не існувало. Зокрема, аби правила працювали – потрібні вільні конкурентні вибори і, найголовніше, інфраструктура громадянського суспільства, на якій взагалі зведена демократія та свободи. На додачу, саме інклюзивна політична система створює складні за дизайном інститути, які мають на меті контролювати владу та дотримання нею правил: судова система, антикорупційні органи тощо. Авторитарна система своєю централізацією – повний антипод демократичній, бо правила в ній при бажанні однієї людини чи групи міняються легко. Зокрема, з приходом до влади в КНР сьогоднішнього лідера Сі, вся система почала відкат до часів Мао. Я вже згадував у минулих постах, що при ньому почалося засекречення китайської статистики. Те саме він почав впроваджувати і в політичній системі, позбавляючись конкурентів та критиків. Фінальною крапкою стали зміни в Конституцію та право балотуватися на третій термін лідера КНР. Тим самим Сі показав, що в авторитарній системі не існує традицій чи правил передачі влади, які неможливо було б скасувати. Висновок. Можна сказати, що наші політичні інститути теж ренто-орієнтовні, зокрема, у нас приймаються норми чи проводяться тендери (розслідування Бігуса) в інтересах певного кола осіб. Однак, джерелом таких проблем є спадок Московії, яка окрім своєї мови, залишила тут і свої інститути. Тому поки ми не досягли так званого “full democracy” за академічним рейтингом Polity IV, де ми вважаємось анократією, себто країною з елементами поганих екстрактивних інститутів (здебільшого економічних+застарілі дані). Однак, у той же час ми маємо фундамент — громадянське суспільство, яке вже не раз показувало, що не допустить узурпації влади та зміни правил. На відміну від Московії, Білорусі чи КНР, де все здорове було давно знищено, а може його там ніколи й не існувало.

Гіпатія: велична вчителька. Вихованням та освітою Гіпатії займався її батько Теон, що й дав їй незвичне імя, яке перекладається, як «Велична/Вища». Сам Теон задовго до ХХ століття довів, що завдяки вільному доступу жінок до освіти суспільство може отримати одні з найкращих розумів науки. Гіпатія стала не просто науковцем, але й викладачем точних наук (арифметики, астрономії), а згодом увійшла та стала центром інтелектуальної еліти Александріі, про що писав відомий історик Сократ Схоластик. Вона носила скромний плащ і читала публічні лекції з філософії всім охочим. Саме талант викладати зробив її надзвичайно популярним вчителем, а її учні ставали кращими сановниками імперії та пізніше писали такі листи (Сілезій Кіренайський, 134 (16), Філософу): Ти б нехай отримала його, будучи в доброму здоров'ї, мати, сестра і наставниця - у всіх цих якостях моя добродійниця, найдорожча з усього - і людина, і ім’я. У 1910 році, Elbert Hubbard додасть Гіпатію в список найвеличніших викладачів в історії…

Гіпатія Александрійська. Істина для всіх шукачів.

Видатні жінки минулого. 25 лютого, на жаль, я пропустив (наступного разу підготуюсь ;) ), тому пропоную Вашій увазі цикл постів з мого блогу про відомих жінок древності, які здатні надихнути Вас своїми історіями: Королева Іценів Боудіка Гіпатія Александрійська Олімпіада Македонська І вже згодом, ще кілька цікавих історій про жінок минулого. Маленьке промо власного блогу :)

Соціальні програми це видатки чи інвестиції держави? Як соціалка може окупитись? Трансферти з бюджету для вразливих верств населення або податкові вирахування часто грають куди більш значну роль, ніж здається на перший погляд. Більше того, соціальні програми можуть окуповуватися, себто це не просто видатки, а інвестиції. На перший погляд, звучить дивно, але є цікаве дослідження, опубліковане в авторитетному NBER, яке підтверджує мої слова. Економіст з Техаського університету Ендрю Барр та колеги дослідили дані по успішності в школі та зарплати понад 600 000 американців 30–40 років, які народилися в сім'ях з низькими доходами. Вони розділили досліджуваних на дві групи, у першої батьки отримали додаткові $1000–1800 (на умовно 1980 рік) від держави відразу після їх народження, в другій групі сім’ї з порівняними доходами таких виплат не мали. Порівнявши результати, вони виявили, що перші краще навчалися і мали менше проблем із поведінкою в дитинстві, а в 30+ років заробляли як мінімум на 3–4% більше. Тільки цього, за розрахунками авторів, уже достатньо, щоб вкладення держави в немовлят принесли прибуток, повернувшись у вигляді додаткових податкових надходжень. Вплив на доходи дітей, сім’ї яких отримували допомогу - дуже значний, ось що зазначають автори: Загалом, ми виявили, що на кожну додаткову 1000 доларів у дитинстві діти заробляють як мінімум на 1-2 відсотки більше у віці 20 років, а у віці 30+, можливо, ще більше. Ефекти для чоловіків, для яких у нас є найсильніший сигнал індивідуального доходу, вдвічі більше. Чому інвестиції в немовлят окупаються? Все дуже просто: чим вищий людський капітал у людини, тим більші її доходи. Освіта виступає ключовим фактором, який впливає на заробіток. Відповідно, за умови, що батьки отримавши виплати від держави спрямують їх на покращення життя дитини (це можна контролювати через ваучери і тп) та на її навчання, значно впливають на доходи дитини в майбутньому. Відповідно, тим більше податків така дитина, коли виросте, зможе виплатити. Себто, соціалка в цьому контексті є інвестицією. В цьому світлі, можна згадати роботу лівого економіста Тома Пікетті, який в своїй праці «Капітал в ХХІ столітті», крім знаменитої формули r>g, опису якої приділив майже всю книгу, зазначав про нерівність з дитинства. Він посилався на дослідження про доступність вищої освіти в США: Дослідження показало, що частка дипломів про вищу освіту, отриманих дітьми, чиї батьки належать до двох нижніх кластерів ієрархії доходів, у 1970–2010 роках зупинилася на рівні 10–20%, тоді як для дітей із батьками у верхньому кластері вона зросла від 40% до 80%. Іншими словами, дохід батьків став майже абсолютним провідником доступу до університету. Проблематика доступності освіти не тільки в її платній основі, а й в підготовці - школа дуже сильно впливає на потенціал дитини. Відповідно, покращення якості освіти є ще одним важливим фактором, який може зменшити нерівність. Якщо зважити на дослідження Барра, проблема нерівності з дитинства або її зменшення, може бути вирішена, шляхом створення дизайну політик, які будуть направлені на вразливі верстви населення з метою підвищення їхнього людського капіталу. Простими словами, боротьба з нерівністю, яка є зараз ключовою темою в мейнстрімній економічній науці, може мати й інші шляхи вирішення, крім ідей додаткового податку на багацтво. Проте, варто розуміти, що копіювати політики, які застосовувались в США варто не “copy-paste”, а адаптуючи їх, до наших реалій та інституційних умов. Нам варто памятати,людський капітал дуже сильно впливає на економічне зростання, що описано в багатьох дуже цитованих дослідженнях. Конкретика | Patreon | Блог

Теорія порівняльних переваг. Чому ІТ та чому в Україні не буде розвиненої промисловості? Хочу запропонувати Вам поглянути на проблематику ідей щодо повернення “могуті” промисловості в Україну трішки під іншим кутом. Ми часто чуємо ідеї про необхідність будувати заводи чи активно залучати іноземних виробників і тп. Зазначу, що самі ідеї є правильним, але часто вони зводяться в абсолют через що створюють завищені очікування. Я вже згадував про теорію порівняльних переваг Давіда Рікардо, коли наводив цікавий кейс з роботи економістки Естер Дюфло. На цей раз знову згадаємо про цю теорію та про важливість розвинених індустрій для залучення іноземних складних підприємств. Про теорію порівняльних переваг Давіда Рікардо можна знайти згадки в будь-якому мейнстрімному підручнику з економіки. Зокрема, підручник Principles of Economics зазначає: Ідея про те, що члени суспільства (прим. або держави) отримують вигоду, спеціалізуючись на тому, що вони вміють краще всього, має довгу історію і є однією з найбільш важливих і потужних ідей у всій економічній науці. Давід Рікардо, британський економіст XIX століття, точно сформулював це питання. Відповідно до теорії порівняльних переваг Рікардо, спеціалізація і вільна торгівля приносять користь всім торговими сторонам, навіть якщо деякі з них є «абсолютно» більш ефективними виробниками, ніж інші. Здебільшого в підручниках для простоти розуміння наводять приклад, умовно Джейн та Біла, які живуть на острові. Якщо обидва будуть колоти дрова та збирати горіхи та ягоди, то це буде менш ефективно в силу того, що вони обоє володіють своїми абсолютними/порівняльними перевагами. Зокрема, Джейн може краще шукати та швидше збирати горіхи та ягоди, а Біл більше нарубати дров. В такому тандемі обидві сторони, обмінявшись своїми продуктами, отримають вигоду. Якщо переходити до країн, то все звісно набагато складніше, бо їхні абсолютні чи порівняльні переваги складніші і формуються десятиліттями. Умовно, Джейн може накачати м'язи і теж рубати дрова, а Біл може тренувати витривалість і буде більш ефективним для пошуку горіхів. Відповідно, обидва можуть опанувати переваги один-одного, хоча стимули для обміну все ще залишається, бо витрачати час в їхніх умовах “безлюдного острову” краще на щось одне. Країни швидко набути тих чи інших переваг швидко не можуть і більше того часто вони їм просто недосяжні. Сьогодні, коли компанія, яка виробляє складну продукцію, буде шукати де розмістити свій новий завод, вони звернуть увагу туди, де буде концентрація їхніх постачальників, комплектуючих або інфраструктура для доступу на ринки збуту. Те саме стосується і її кадрової політики: вона буде підібрати собі ту державу, де ринок праці може забезпечити її кваліфікованими робочими руками. Наприклад, якщо TSMC захоче побудувати новий завод для виробництва чіпів, вона піде в країну, де ринок праці забезпечить її кадрами, а місцеві виробники комплектуючими. Як правило, це все зустрічається лише в тих країнах, де існує індустрія, а освітня система випускає відповідної якості робочу силу. Саме тому є, свого роду, спеціалізація навіть між країнами Заходу, де кожна з них виробляє краще щось своє. Висновок. Теорія Рікардо нам розповідає не лише про переваги вільної торгівлі, але й дає можливість замислитись про свої переваги. Наприклад, розвинені індустрії електроніки Кореї, Тайваня чи США або кваліфіковані кадри верстатобудування в Німеччині будуть приваблювати відповідно такі ж компанії або суміжні з ними. Себто, всі потенційні складні промислові об'єкти, які можуть зробити значний вклад в економіку, наблизивши нас до ХХІ століття в Україну, навіть з хорошими інститутами не підуть. Тому, нам варто сконцентруватися на розвитку своїх індустрії, які мають абсолютні (агро) та порівняльні (ІТ) переваги. Звісно, не треба закриватись від інших можливостей, проте вся увага повинна бути націлена на розвитку секторів в яких ми вже маємо сформовані індустрії. Особливо мова про ІТ, єдина індустрія ХХІ століття в Україні. Конкретика | Patreon | Блог

Зовнішнє управління або втручання США - зло? Коротка історія опозиції в Кореї. Економісти Peter J. Boettke, Christopher J. Coyne, Peter T. Leeson в статті «Institutional Stickiness and the New Development Economics» зазначали: «Інститути, які нав'язуються екзогенно, не мають соціальної пам'яті; (…) ігноруючи цей факт, реформатори переоцінюють свою здатність сприяти зростанню і недооцінюють роль внутрішніх змін в забезпеченні процвітання». Проте, не все так однозначно, як здається на перший погляд. Розглянемо декілька прикладів: Традиції й справді можуть впливати на сам дизайн інститутів або навіть унеможливлювати їхню інтеграцію. Але це не означає, що інститут не може бути підлаштований. Для прикладу, в ісламі давати в борг під відсоток є харамом (заборонено, але не всі країни цього дотримуються). Тому, іноземній банківській установі буде важко вести бізнес в країні без врахування її специфіки. До слова, в ісламських країнах був придуманий свій дизайн, який частково дублює механізми фінансових продуктів: лізинг, облігації тощо. Себто, можна створити умови для інтеграції інституту в тому чи іншому виді. Опозиція в Кореї. «Насадження» демократії є куди більш складним, ніж адаптація фінансових продуктів. Однак, навіть у такому непростому процесі, як зведення демократичних інститутів, де потрібно так багато: громадянське суспільство, свідомі еліти, людський капітал тощо, екзогенний вплив, може мати шанси на заснування інститутів. Кращим у цьому плані прикладом виступає Республіка Корея доби Пака Чон Хі. Абсолютний диктатор, який мав певний ступінь залежності від США, в один момент ледве не розробив ядерну зброю та не розв’язав війну. Він розганяв студентські демонстрації військовими, а політичних конкурентів намагався знищити. Однак, американська присутність і певні втручання таки заклали фундамент корейської демократії. Майбутній демократичний президент Республіки Корея Кім Де Джун у 1973 році був викрадений з готелю в Японії спецслужбами Пака Чон Хі. Завданням викрадачів була ліквідація опозиційного політика. Після викрадення Кім зрозумів, що його хочуть вбити, коли човен увійшов в нейтральні води Японського моря, а на його голові опинився мішок, а на кінцівках важкі кайдани. Таким чином, спецпризначенці хотіли не просто вбити, але й позбутись його тіла. Посол США в Сеулі, як тільки дізнався про викрадення Кіма, одразу почав бити на сполох і вимагати зупинки операції Корейського ЦРУ. В результаті дій посла, та вмілих дій ЗС Японії вдалось запобігти вбивству Де Джуна. Проте, на цьому спроба ліквідації опозиційного політика не закінчилась. Після вбивства Пака в 1979 році його наступник генерал Чон Ду Хван, збирався стратити політика. У той момент вже втрутилась адміністрація президента Рональда Рейгана, радник якого заявив Ду Хвану, що США проти таких методів, а згодом 40-ий президент закликав його до реформ. До чого вся ця історія? Корея ніколи не мала інклюзивних інститутів. Відповідно, влада досить швидко опинялась у диктаторів, спочатку був Лі Син Ман, потім Пак Чон Хі та Чон Ду Хван. Себто, ніякої демократії чи її традицій, просто не існувало. Відповідно, їх треба було створювати, але ввести американські війська, які до слова були в Кореї не призведуть до побудови демократії. Тому, США, використовуючи свій вплив, патронували корейську опозицію. Більше того, співпраця в освіті та просвітництві призводила до того, що з університетів виходила опозиційна молодь. Хоча Пак Чон Хі насичував ВНЗ купою агентів, це вже ніяк не могло зупинити процес трансформації населення. Згодом, запит настільки зріс, що Чон Ду Хван змінив Конституцію, давши більше свобод, та погодився на демократичні вибори. В результаті чого в 1987 відбулись перші демократичні вибори, де демократи програли, але вже в 90-х взяли реванш і колишня опозиція, а саме Кім Єм Сан та Кім Де Джун займали “Блакитний палац”, остаточно провівши демократичні реформи. Звісно, у цій історії не все так просто, бо свою роль зіграли й еліти та особливо економіка. Однак, можна точно сказати, що вплив США суттєво наблизив корейську державу до інклюзивних інститутів.

Аджемоглу. Чому нації занепадають? Неоднозначні висновки? Критика найвідомішої книги Аджемоглу та Робінсона більше стосується історичних прикладів та даних, ніж головного висновку, що інститути мають ключовий вплив на економічний розвиток. Хоча, роль інститутів в успіху Англії критикував економіст Грегорі Кларк, про що я писав раніше. Що не так зі «Славною революцією»? З самою історичною подією все нормально, а от з її впливом на економіку, а точніше, інтерпретацією цього впливу, є нюанси. Нагадаю, її результатом стала зміна форми правління в Англії від абсолютної до конституційної монархії та заснування плюралістичних політичних інститутів. Ці події інтерпретують як такі, що внаслідок революції було залучено більш широкі маси людей, які були зацікавлені в стійких правилах, щодо захисту прав власності. Вони в свою чергу згідно інституційного підходу є ключовим інститутом для зведення успішної економіки.. Цю інтерпретацію підтримував нобелівський лауреат з економіки Дуглас Норт: «У статті, написаній мною спільно з Баррі Вайнгастом в 1989 році, стверджується, що фундаментальні зміни в англійському суспільстві, що відбулися в результаті «Славної революції», стали критично важливим фактором розвитку англійської економіки». Цю ж тезу дублюють і Аджемоглу та Робінсон у своїй книзі. Проте, окрім критики Кларка, щодо ролі захисту прав власності і відповіді на неї з боку відомого історика економіки Роберта Алана, існують ще цікаві дані, а саме робота професорки Кембриджського університету Шейли Огілві та колеги. В своєму дуже масштабному дослідженні ролі інститутів в економічному зростанні професорка також згадувала цілу масу емпірічних робіт, які доводили, що захист прав власності в Англії існував ще в далекому 11 столітті. Однак, один з її висновків на мій погляд дуже цікавий: «Ми можемо остаточно виключити деякі дуже поширені гіпотези, які стверджують, що якийсь особливий єдиний інститут відіграє ключову причинну роль в економічному зростанні». Висновок корелює з мейнстрімом економічної думки, який зазначає, що немає одного універсального методу, як простимулювати економічне зростання і немає відповідно одного інституту, який зіграв вирішальну роль в історії успіху Англії. Себто, це комбінована інституційна система, в якій відіграє роль і культура і історія, на чому і зводяться інститути. Тому, теза про те, що все вирішила «Славна революція», є сильним спрощенням. До слова, сама робота професорки дуже цікава, і я повернусь до неї в наступних публікаціях. Ще однією цікавим моментом у книзі Аджемоглу є популярний приклад КНДР та Республіки Корея. Зокрема, після поділу однієї країни на дві частини, вони розвивали різні типи інститутів: КНДР - екстрактивні інститути (обмеження прав широкої маси людей до економічної та політичної діяльності), а Республіка Корея - інклюзивні (протилежні екстрактивним); цим пояснюється різниця економічного розвитку. До самого пояснення й справді немає ніяких питань. Однак, з мого циклу статей про економічне диво Кореї, Ви пам'ятаєте, що режим Пака Чон Хі в Сеулі іноді мало чим відрізнявся від КНДР. Більше того, корупція до сих пір є проблемою Сеула, включно зі спробами еліт вигризати вигоди для своїх мега-корпорацій. Інші “азійські тигри” про які я також не раз писав мали і мають значні проблем з інклюзивними політичними інститутами. Відповідно, універсальної успішної комбінації політичних та економічних інститутів немає. Себто, якщо подивитись на Сінгапур, - там до сих пір є проблеми з політичними інститутами, при цьому економічні інклюзивні (як так?). На додачу, фундаменти цих економік закладені в далеко не інклюзивні періоди їхнього існування (в умовах диктатур). На фоні цього виникає цікаве питання: що простимулювало перехід Республіки Корея до інклюзивності і як Сінгапуру вдається зберігати інклюзивні економічні інститути в умовах специфічних політичних? Відповідь є складною: доба трансформацій, вплив Заходу, дизайн їхніх систем, культурні особливості, а на всьому цьому й зведені їхні інститути. Для України все це означає одне – простого шляху до рівня “першого світу” не існує…

Чому українці хочуть платити менше податків? Частина ІІ. В першій частині на прикладі США ми побачили, як виборець, підтримуючи ту чи іншу партію, здатен впливати на фіскальну політику держави. В цій частині познайомимось з проблемами бізнесу та, на мій погляд, причиною того, що громадяни хочуть сплачувати менше. Примітка: В опитуванні CASE респонденти очікують, що зменшивши податки - підприємці почнуть створювати більше робочих місць. Проте, податки навряд покращать настільки сильно бізнес-клімат, щоб дати значний поштовх для розвитку в умовах поганих інститутів. Які ключові проблеми бізнесу в Україні? Якщо ми відкриємо дані Торгово-промислової палати України за 2020 рік, то там побачимо: «Слабкий захист прав власності з боку органів державної влади (90.3%), Висока корупція в органах державної влади (88.9%), Податкова система для МСБ (прим. малий та середній бізнес) - види та ставки податків (86.1%), Високі нарахування на фонд оплати праці для МСБ (86.1%), Недостатній доступ МСБ до кредитних ресурсів (80.6%), Податкова система для МСБ - процедури податкового адміністрування (79.2%), Низька законослухняність громадян та бізнесу (77.8%), Надмірне втручання держави у регулювання економічних відносин у сфері МСБ (77.8%), Неналежне виконання національного законодавства органами державної влади та місцевого самоврядування (72.2%), Відсутність практики передачі державних функцій до саморегулівних організацій МСБ (70.8%)». Іноземні інвестори підмітають схожі проблеми, зокрема у звіті Держдепу США «2021 Investment Climate Statements: Ukraine» ми бачимо: «Окрім пандемії, іноземні інвестори називають ключовою проблемою для ведення бізнесу в Україні корупцію, особливо у судовій системі». Якщо підсумувати обидва звіти, то можна сказати, що проблеми здебільшого стосуються поганих інститутах. Поганий захист прав власності, погані суди: унеможливлюють розвиток бізнесу, а,як наслідок, і збільшення кількості робочих місць. Проте, варто зауважити, що ставки податків та їх адміністрування, на кшталт відшкодування ПДВ, мають проблеми. На додачу, саме ПДВ потребує бодай простого корегування, бо сьогодні по одній ставці обкладається все, навіть дитячі товари (нагадаю про демографічну кризу), зброя тощо. У той час, коли в ЄС на різні категорії товарів різна ставка ПДВ. Додам, що й примітивний рівень наших політичних інститутів показує повну їх відірваність від потреб не тільки громадян, але й армії. Для прикладу, тільки нещодавно ВРУ нарешті здогадались скасувати мита та ПДВ для товарів, умовно, подвійного призначення: дрони, коліматори (уявляю як з EoTech чи Trijicon хтось піде стріляти кабанів в лісі) і тп. Проте, не на зброю: законотворці все ще впевнені, що з хромованим стволом на базі AR-15 Ви-таки захочете стріляти дичину в лісі… Чому українці хочуть платити менше? На мій погляд дуже чітко ця проблематика описана нашими науковцями: Податкова свідомість так і не стала чеснотою українців після ухвалення Податкового кодексу, а невдалі трансформації перерозподільних процесів останніх років лише укріпили негативне ставлення до фіску. Недовіра до податкових інститутів надалі спонукатиме суб’єктів ринку підтримувати неформальну практику господарювання. Тому, щоби підвищити ефективність адміністрування податків хоча б до рівня нових країн ЄС, потрібно не просто лібералізувати оподаткування, гармонізувати із європейськими чи спрощувати фіскальні механізми, підвищувати штрафні санкції за порушення податкового законодавства або нарощувати персонал органів контролю, а й намагатися створенням позитивних фіскальних прецедентів переконати громадськість у можливості перерозподілу ВВП сприяти зрушенням у суспільному розвитку. Себто, коли громадяни сплачують податки, вони повинні відчувати, що частина з них в тій чи іншій формі повернеться. Для прикладу, громадяни впевнені у справедливому суді чи захисті власних прав власності. Відповідно, не варто очікувати податкової свідомості, коли громадяни та бізнес вимушені жити в умовах низької якості інститутів. Конкретика | Patreon | Блог

Справжня ціна війни. З кожним днем вона зростає. Вічна пам’ять воїнам ЗСУ та вірним синам Галичини. 365 день. Марсове поле. Львів.

Спіч Путіна: Мобілізація? Війна чи знову бла-бла-бла?

CТРІМ: Можна поговорити про податки.